Саме з цієї фрази і розпочалася наша розмова, приводом для якої стала нещодавно отримана Георгієм Івановичем відзнака «За заслуги перед містом».
— Безперечно, скромність прикрашає, але ж ні для кого не секрет, що Ви допомогли дуже багатьом людям. Та і вісім «Дніпровських перлин» у номінації «Меценат року» нікуди не заховаєш.
— Я і не ховаю, просто дуже не люблю говорити на цю тему, а вже тим більше афішувати.
— І все ж.
— З того, що пам’ятаю, це 9 тис. грн. на новий лінолеум для дитсадка «Журавель», комп’ютер і титани для «Черьомушок», адже дітки набагато охочіше миють руки під струменем теплої води з крану, а не з одного на всіх чайника. Пригадую, що сплатив рахунок на тисячу гривень — допомоги в ремонті попросив знову-таки один із соколівських дитсадків. Тільки назву не запитуйте — не згадаю. Що ще? Регулярно допомагаю школам зі спортінвентарем.
— Пробачте, Ви говорите «не пам’ятаю», хіба немає ніякого обліку?
— Знаєте, якби я робив це, як зараз модно говорити, «для піару», то, можливо, все спеціально і записував би. Але ж добродійність для мене — громадянська позиція або поклик душі, назвіть, як хочете. Просто натура така: якщо є можливість допомогти — допомагаю.
— Георгію Івановичу, признайтесь чесно, невже нічого не запало в пам’ять чисто по-людськи?
— Один випадок, скажімо так, залишив відбиток. На зорі становлення інституту приїхала до мене одна сім’я з глухого села Високопольського району. Мати — доярка, батька немає, роботи для молоді в селі теж. Донька розумна. Подивився я на руки матері — всі в мозолях і венах, справжні руки трудівниці. Які вже тут гроші, зарахували дівчинку безкоштовно. Через багато років дізнаюся, що студентка ця стала суддею, вийшла заміж, а коли приїжджає тепер на батьківщину, з нею вітається усе село. Повірте, не дізнався б, якби сама вона не прийшла і не сказала: «Георгію Івановичу, спасибі Вам і інституту за моє життя».
— А зараз безкоштовно навчаєте?
— Звичайно, понад 100 осіб щороку, так що це — явище, можна сказати, масове. Хоча мене за це лають, називаючи «матір’ю Терезою». Але інакше не можу і змінюватися не збираюся.
— Георгію Івановичу, повертаючись до нагороди. Скажіть, як Ви самі думаєте: за що?
— Раз уже змусили мене оперувати поняттями «нагорода», «заслуга» і «досягнення», то вважаю її вдячністю міста, передусім, за Новокаховський гуманітарний інститут, який і сам називаю головною справою і сенсом життя. Адже коли у молоді є перспектива, — а студентів у НГІ сьогодні більше 2000, — то у мого рідного міста є майбутнє. Та й допомагати теж можна по-різному. Один просто нагодує голодного рибою, а інший навчить її ловити, забезпечивши голодного на все життя. Так що інститутський диплом у відомому сенсі і є сітка, в яку, при сумлінності, потрапить життєвий успіх.
Спілкувався Костянтин Іванов
Газета «Нова Каховка» №23 (1086) 6 червня 2012 року