Мова моя – ворог мій?!?

Після скандального прийняття у другому читанні 3 липня Верховною Радою «мовного» законопроекту, що визначає статус мов національних меншин, шквал думок прибічників і супротивників «лінгвістичних змін» упав на українську землю. Не стала винятком і інтелігентна громадськість Нової Каховки, що активно веде дебати з приводу перспективи багатомовності в Україні. За коментарями і роз’ясненнями ми звернулися до ректора гуманітарного інституту Університету «Україна» Георгія Севрюкова.

– Георгію Івановичу, якою мовою здійснюється викладання і ведеться діловодство у вашому інституті?

– З першого дня існування і ось уже 13 років викладання і діловодство ведеться державною, тобто українською мовою. Скажу більше: для тих, хто через певні обставини не отримав достатню базу знань з ділової української мови за шкільною лавою або бажає поглибити свої знання в такій необхідній будь-якому освіченому українцеві сфері, ми організували факультатив з української мови. Так, якщо студент систематично демонструє високий бал під час написання диктантів державною мовою, то він звільняється від факультативних занять. Якщо ж такого результату немає, то вчися і пиши диктанти далі. Переконаний: державну мову повинен знати кожен – і майбутній юрист, і будівельник. Без цього не лише професійний ріст і кар’єрний успіх, але й формування всебічно розвиненої особистості неможливе.

– Як Ви ставитесь до так званої мовної проблеми в Україні?

– А про яку проблему взагалі йдеться?! Надумана і нав’язана нам небезпека втрати української мови – на мій погляд, усього лише політичний механізм передвиборної боротьби «верхів» за рахунок поділу народу на прибічників і супротивників легалізації інших мов на території України. Що це за народ, який боїться, що його мову «образять» або «ущемлятимуть» інші говірки і діалекти? Українська мова пережила польсько-угорську епоху нашої історії, існувала за часів Російської імперії, не зникне вона і в період тісної дружби з радянськими союзними республіками. Навіть у найважчі не лише для національної мови, але й для всього нашого народу століття мелодійна українська мова «розлилася» по світу рядками творів Шевченка, Нечуй-Левицького, Франка, Котляревського, чиї твори назавжди закріпили любов нації до «солов’їної». Які ще докази самодостатності і непохитності мови потрібні?

Якщо ж розглядати питання крізь призму історії Нової Каховки, то можна констатувати: більшість новокаховчан є російськомовними, що цілком логічно і зрозуміло – Каховську ГЕС і наше прекрасне місто-оазу на Дніпрі будували люди 73 національностей колишнього СРСР. Але, незважаючи на це, тут завжди поважали і любили українську мову, і сьогодні у нас немає жодних проблем із неухильним виконанням нормативых актів, що регулюють використання національної мови. Тому мені незрозумілі всілякі розмови про післявоєнну політику русифікації Півдня України, якщо ми говоримо про Нову Каховку. Наведу всього два факти: найперша в місті школа була і залишається українською (це нинішня ЗОШ №2), а міська газета «Нова Каховка» в часи СРСР майже десятиліття видавалася виключно українською мовою!

– Виходить, проблем з мовою в Україні немає?

– Проблеми в частині гуманітарної і мовної політики у країні є, але про найактуальніші з них наполегливо мовчать. Захищати національну мову треба не з вилами або кулаками, а обдуманою державною політикою популяризації мови. В першу чергу, треба піднімати питання підвищення конкурентоспроможності вітчизняної друкарської індустрії. Чому книги українською мовою такі дорогі і недоступні в порівнянні з тими ж виданнями російською? Наша література давно загубилася серед яскравих, багато ілюстрованих, а головне – дешевших книг і журналів російського виробництва. Не розв’язавши цю проблему, як ми можемо прищепити дітям любов до читання українських авторів з дитинства? Ось про це потрібно думати.

Особисто я вважаю, що у школах слід ввести викладання трьох мов: української, російської та іноземної. І немає причин боятися того, що двома останніми ми зведемо нанівець рівень знання національної мови. Адже навіть багато років тому, коли такої підвищеної уваги до мовних питань не було, рівень викладання української мови і літератури в усіх новокаховських школах був настільки високий, що їх випускники і до цього дня пишуть грамотніше деяких «етнічних носіїв державності». Тому я вважаю, що новокаховська громада, правильно вихована справжніми ерудованими педагогами з дитинства, не випадково вважається південною інтелігенцією, – ми шануємо національну мову, любимо її, але при цьому не закриваємо себе від усього світу. Адже правду свідчить народна мудрість: багато мов багато дверей відкривають, але при цьому жодна мова рідної не затьмарює.

– Дякуємо за інтерв’ю.

Тижневик «Нова Каховка» № 28 (1091) від 11 липня 2012 року