Керівник

НАШЕ КРЕДО –
САМОВІДДАНО СЛУЖИТИ ЛЮДЯМ ТА СВОЇЙ СПРАВІ

Сумний, але одночасно радісно святковий 1945 рік. Сумний – тому що країна – велика Батьківщина під назвою СРСР лежить у руїнах, бо сама жорстока війна за всю історію існування людства – війна, під час якої знищувались цілі нації і народи, пройшла по її території могутнім паровим катком. Найбільше людських і матеріальних втрат під час Великої Вітчизняної війни зазнали Білорусія та Україна – за офіційною статистикою, в Білорусії «цивілізовані» арійці знищили кожну четверту людину, в Україні – кожну десяту. Ця демографічна катастрофа ще раз нагадає про себе, але вже в 60-ті роки.

 Матеріальні втрати на території УРСР також вражають, і зараз здається майже фантастичною – до 70 відсотків сіл знищені, повністю зруйновані заводи, фабрики, міста лежать в руїнах – здається, що відновити все знищене німецькими вандалами неможливо, не вистачить людських та матеріальних ресурсів, країна приречена на багаторічне зубожіння.

Але у всіх громадян СРСР тією весною було єдине, радісне, із присмаком гіркоти від сліз, свято – Велика Перемога. Люди пережили Велику Війну, перемогли в ній – і сподівались на нове, краще життя. Для всіх радянських людей тепер життя, та й історія, ділилась на «до» та «після» війни. Не було у країні такої сім’ї, яка б не втратила когось під час війни – горе і радість йшли поруч і були спільними для всіх.

Але треба було жити, працювати, народжувати та виховувати дітей. Мільйони людей із нечуваним ентузіазмом у новий, мирний час відбудовували, відновлювали все знищене під час війни. Західні політики, як «оракули», прогнозували неможливість швидкого відновлення народного господарства в СРСР, прогнозували економічний та політичний крах. Але вони не врахували головного – державної єдності та стійкості радянських людей, загартованої під час війни дружби між усіма народами СРСР. І саме в такий час, на свято Першотравня, в родині Івана Яковича та Фекли Михайлівни Севрюкових, народився хлопець, якого назвали Георгієм. Чи свідомо батьки надали таке ім’я своєму синові, чи ні – сьогодні ми про це достеменно не взнаємо. Головне, що саме вони дали йому життя і наставили на шлях до майбутніх життєвих перемог.

Батько Георгія Івановича – Іван Якович у перші роки війни був тяжко поранений і після поневірянь по госпіталях, розуміючи, що Батьківщині потрібні чоловіки, під час проходження медичної комісії умовив лікарів залишити його в армії. Його, як фахівця, направили для проходження подальшої служби до інженерних військ – у залізничний батальйон. Разом зі своїм підрозділом він дійшов до Алтая і після 1945 року, коли батальйон було розформовано, разом із дружиною та трьома дітьми повернувся на батьківщину в Курську область. Але не така людина був Іван Якович, аби спокійно перебувати на одному місці. Його як кваліфікованого спеціаліста направляють відбудовувати зруйнований Дніпрогес.

Саме в цей час країна знаходить у собі сили не тільки відбудовувати та відновлювати все знищене під час війни, а й будувати нові фабрики і заводи, школи і дитячі садки, театри і бібліотеки. Враховуючи, що молодь – це самий енергійний та потужний авангард громадянського суспільства, найбільш важливі та необхідні забудови визнавали «комсомольськими» – і тисячі юнаків та дівчат із усього Радянського Союзу за покликом Батьківщини їхали на численні комсомольські забудови. Так було і при будівництві Каховської ГЕС, яка була так необхідна Херсонщині. Досить швидко на карті УРСР з’явилось нове місто – Нова Каховка – майбутня перлина Таврійського краю. А тоді, наприкінці 40-вих, їхали до нового міста інженери з Ленінграду, гідротехніки з Дніпропетровська та Запоріжжя, лікарі з Москви, вчителі з Києва.

На початку 50-их років Іван Якович разом із сім’єю приїздить на будівництво нової гідроелектростанції. Разом із Георгієм зростало і нове місто.

Середня сестра Георгія, коли хлопцю виповнилося п’ять років, навчила його читати – а як тут не навчити, якщо цікавий хлопчисько не дає робити уроки старшим сестрам, забирає в них підручники і намагається самотужки розібрати, що в них написано. Сьогодні здається дивом, що шестирічного хлопця записали до бібліотеки. Можна уявити собі, яка жага до читання вирувала в серці Георгія.

Будуючи Нову Каховку, не забували про школи та дитячі садки – і ось уже 1 вересня 1953 року юний Георгій крокує до школи №1 свого рідного міста. Школа! Ти є не тільки по-справжньому першим освітянським закладом у житті кожної людини. Роки, проведені у школі, стають першим свідомим, насиченим життям періодом у становленні майбутньої особистості. Саме у шкільні роки – під впливом батьківського виховання, вчительської уваги та турботи Георгія Севрюкова на все життя захоплюють у «полон» книги. Він читав усюди – вдома, на перервах у школі – а інколи навіть і на уроках, на березі Дніпра. Батькам доводилося силоміць забирати пізно ввечері у сина книжку, аби він не зіпсував зір, читаючи з ліхтариком. Абсолютно всі бібліотеки Нової Каховки були «завойовані» Георгієм Севрюковим. Досить цікавим є факт того, що коли його сестра, навчаючись у шостому класі, вчила напам’ять уривок із поеми М.Ю. Лермонтова «Мцирі», – Георгій, не розуміючи, як можна так довго вчити, за той же проміжок часу, що і сестра, вивчив напам’ять усю поему. Авторитет серед однолітків хлопець завоював своїми знаннями та успіхами у спорті. Хлопець завоював авторитет за допомогою глибоких знань не тільки серед однолітків, а й серед набагато старших за нього людей, яким було цікаво спілкуватись із Георгієм – так, майбутній відомий поет Анатолій Бахута, що на вісім років був старший за Георгія Севрюкова, годинами залюбки спілкувався на різні теми з юнаком.

Сьогодні необхідно згадати про людину – випускника історичного факультету КДУ ім. Т.Г. Шевченка, на той час – інспектора міського відділу народної освіти, який у школі, де вчився Георгій, викладав історію. Коли хлопець був ще в четвертому класі, талановитий вчитель побачив неабиякі здібності та успіхи учня, і саме він вказав своєму учневі, що здобувати освіту треба системно – читати треба «не все підряд», а починаючи з класичної літератури, яка формує смак, закладає майбутні підвалини системності енциклопедичних знань. За короткий час Георгій «проковтнув» Толстого, Буніна, Тургенєва… Його відповіді на уроках літератури та історії нагадували моноспектакль – хлопець аналізував історичну епоху, наводив низку фактів, які не були зазначені в підручниках, робив «дорослі» висновки – діти у класі, слухаючи Севрюкова, сиділи, як кажуть, «розкривши рота». Коли Георгій навчався у п’ятому класі, за ним намертво закріпилось прізвисько «професор».

Наступним після читання захопленням юного Георгія був спорт. Хлопець плив, мов риба, долаючи туди і назад широкий Дніпро, чудово бігав, грав у футбол. Захоплення футболом теж збереглося у Георгія Івановича Севрюкова на все життя.

Взагалі, Нова Каховка – це кузня спортивних талантів. Важко повірити, що невеличке місто подарувало світові великих Валерія Борзова та Сергія Чухрая – багаторазових чемпіонів Олімпійських ігор, легенд світового спорту.

Після закінчення школи 16-річного Георгія, як і всіх хлопців у ті часи, серце та громадянський обов’язок покликали на виробництво, де юнак досить швидко завоював авторитет серед кадрових робітників – за декілька місяців роботи молодий робітник виготовляв більше деталей, ніж працівники з багаторічним досвідом роботи. З рідного заводу і пішов у армію, повторюючи шлях тисяч і тисяч своїх однолітків.

Але доля вирішила так, що Георгій Севрюков проходив строкову військову службу на Чукотці, де місцеві жителі жартують: «У нас на Чукотці червень – ще не літо, а липень – вже не літо». Досить часто, аби навіть вийти з казарми, необхідно було декілька годин прибирати сніг, що сягав двох метрів висоти, а треба було нести бойове чергування, графік якого розрахований по хвилинам.

Після служби в армії молодий старшина їде до Москви вступати до Московського інституту міжнародних відносин, але, от біда, він запізнився на вступні іспити. Ця обставина не збентежила Георгія, і він їде до Києва – випробувати себе, здаючи вступні іспити на самий престижний факультет – філософський самого престижного ВНЗ УРСР – Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Енциклопедичні знання вчорашнього захисника вітчизни вразили екзаменаторів, і Георгій Севрюков, як кажуть у футболі, «в одні ворота» став студентом провідного університету нашої держави. Всі чотири іспити Георгій склав на відмінно. При цьому, складаючи перший іспит – історію, допоміг іншому абітурієнту, повністю написавши замість нього відповідь на запитання. Складаючи іспит з мови та літератури, написав твір не тільки собі, а ще й двом незнайомим хлопцям, які, як і він, мріяли стати студентами найпрестижнішого університету. Цей факт свідчить, що хлопець, розуміючи, що всі абітурієнти на іспиті є конкурентами, мав високу людську гідність та широку душу.

У студентські роки виникла дружба, що пройшла тестування десятиліттями життєвих випробувань, але, як справжнє вино, вона тільки міцнішає і стає більш цінною.

П’ять друзів, п’ять особистостей, кожен – яскрава постать, кожен – певним чином доповнює інших. Сергій Макеєв – член – кореспондент НАН України, доктор філософських наук; Володимир Козленко – доцент Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка; Петро Соболь – доцент Миколаївського національного кораблебудівельного університету, Андрій Надточій – ветеран МВС, викладач Національної Академії внутрішніх справ України. Отже, як бачимо, вся «велика п’ятірка» обрала собі довгу освітянську ниву.

Необхідно обов’язково вказати, що до формування особистості студента філософського факультету Георгія Севрюкова доклали руки два його старші товариші, які згодом стали його друзями – Тарасенко Микола Федосійович, майбутній декан факультету, на жаль, нині покійний та Мороз Борис Іванович – людина, яка все життя віддала рідному університету та філософському факультету.

Неможливо не зазначити, що основна життєва підтримка Георгія Івановича – це його сім’я. Разом із дружиною Валентиною Іванівною він виховав двох синів, які подарували йому двох онуків.

Усе життя мріяв Георгій Іванович Севрюков створити у своєму рідному місті вищий навчальний заклад, аби місцева молодь могла здобувати якісну вищу освіту вдома, не поневіряючись гуртожитками Києва, Харкова, Херсону.

З тривогою та болем у серці Георгій Іванович спостерігав, як у дев’яностих роках із запровадженням у наше життя ринкових відносин почався відплив із традиційних вищих навчальних закладів молоді, що проживає у провінції. Така ситуація склалася через багато обставин і, в першу чергу, фінансових: невеликий рівень зарплати в регіонах, висока оплата за навчання, ціни великого міста. Але є закономірним те, що саме уродженці сіл та маленьких містечок є по-суті носіями глобального наукового прогресу. Молодь великого міста вже народилась «зі срібною ложкою в роті» і, як правило, мало придатна до вдосконалення та творчості.

Саме наприкінці буремних дев’яностих доля звела разом дві творчі особистості – Севрюкова Георгія Івановича і Таланчука Петра Михайловича. В ім’я справедливості, духовного і соціально-економічного розвитку України екс-міністр освіти України, прогресивна людина зі світовим ім’ям, академік, професор, доктор наук Петро Михайлович Таланчук у 1999 році створив вищий навчальний заклад «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» з філіями в усіх регіонах України саме для того, щоб талановиті діти з провінції мали можливість отримати у себе вдома якісну вищу освіту. Її основою є професорсько-викладацький склад, а саме: доктори і кандидати наук, автори підручників, які, по-перше, своїми науковими досягненнями збагачують навчальний процес взагалі, а, по-друге, залучають до науково-дослідної роботи талановите і здібне студентство. Саме ця молодь, що отримала сучасну та високоякісну освіту, зробить Україну процвітаючою державою.

Майже одночасно зі столичним університетом у тому ж 1999 році відкриває свої двері для студентства Новокаховське представництво (філія) Університету «Україна». Засновником та керівником цього структурного підрозділу стає Георгій Іванович Севрюков.

 Згодом, Новокаховська філія Університету «Україна» реорганізується у Новокаховський гуманітарний інститут вищого навчального закладу Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна».

Сьогодні інститут має не тільки потужну матеріальну базу – семиповерховий учбовий корпус, просторі світлі аудиторії, чудовий спортзал та інше, а й міцний педагогічний колектив, який вірить і сподівається на перспективи свого ВНЗ, на чолі якого знаходиться яскрава постать – Севрюков Георгій Іванович.

Кандидат філософських наук, якого нагороджено орденом Св. Софії і визнано лауреатом у номінації “Особистість року – 2006”, а в 2008 році присвоєно звання Заслуженого діяча освіти і науки України, Георгій Іванович Севрюков – людина, для якої гармонія в освіті і взагалі в суспільстві є метою його життя. Він упевнений, що освіта повинна служити своєму найвищому покликанню – бути основою, рушієм і прискорювачем суспільного прогресу. І це – важлива вимога часу.

ЙОГО КРЕДО – САМОВІДДАНО СЛУЖИТИ ЛЮДЯМ ТА СВОЇЙ СПРАВІ. А ДИВЛЯЧИСЬ НА ЙОГО ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ТА ЧИСЛЕННІ ЗДОБУТКИ, РОЗУМІЄШ, ЩО ЦЕ ДІЙСНО ТАК.